Спецоперація СБУ ніяк не змінює законів журналістської професії

"…проти країни вже п’ятий рік веде війну одна з найпотворніших імперій світу. Війну всіма можливими способами і на всіх фронтах, не останнім з яких є саме інформаційний". 

Ігор Куляс, медіаексперт, тренер «Інтерньюз-Україна»

Історія з Аркадієм Бабченком «розігнала» дві великі хвилі «зради» (спочатку коли всі були переконані у вбивстві журналіста, а потім – коли це «вбивство» виявилося імітацією в ході проведення спецоперації СБУ), причому ці хвилі «розганялися» скрізь – від соцмереж до публічних заяв неурядових міжнародних організацій і навіть офіційних західних установ. І окремо – в українському журналістському середовищі.

Для нас, журналістів, у всій великій кількості доволі емоційних тверджень важливо знайти відповіді на суто професійні журналістські питання, які ставить ця історія. І найголовніше питання таке: як подавати фактичну інформацію, що публічно озвучується офіційними особами? Адже як «тепер» (тобто після цієї історії) вірити будь-яким державним структурам, з СБУ починаючи, – так нині каже чимало наших колег.

Давайте вгамуємо цілком по-людськи зрозумілі емоції і спробуємо розібратися, а чи справді щось так уже кардинально змінила ця історія в тому, як професійні журналісти мають підходити до будь-яких офіційних заяв? На мою думку, нічого не змінила. Тому що журналісти повинні працювати за своєю професійною схемою – і раніше повинні були, і тепер повинні. Офіційно заявлений факт (якщо він є суспільно важливим) подається з посиланням на ту офіційну особу, яка його публічно заявила. Офіційна особа в цьому випадку несе повну відповідальність за правдивість і точність наведеного факту. Але це не відміняє професійного обов’язка журналіста-інформаційника докладати всіх необхідних зусиль до перевірки цього факту в інших компетентних щодо факту джерелах. Тому що будь-яка офіційна особа може: а) помилятися, б) свідомо брехати, переслідуючи певну мету (корисливу, електоральну, уникнення відповідальності тощо). І прикладів того, коли з найвищих у країні трибун озвучувалися неправдиві факти – за роки незалежності України було безліч. Але далеко не завжди журналісти брали на себе тягар перевірки «офіційних» фактів, і дуже рідко ловили високопосадовців на відвертій брехні. Це – велика вада сучасної української журналістики, і це – дуже комфортна ситуація для наших політиків і чиновників (які найчастіше є «два в одному»).

Аналізуючи історію з Бабченком, можна припустити, що навряд чи журналістам вдалося б увечері 29 травня чи вдень 30 травня знайти спростування факту «вбивства журналіста». Судячи з усього, в цій спецоперації СБУ зуміло як мінімум не допустити витоку інформації аж до самого фіналу.

А от інше питання. Якщо проаналізувати випуски новин на телеканалах і радіо, стрічки новин в інтернеті, – то в архівах майже всіх українських медіа ви можете знайти велику кількість повідомлень, у яких журналісти обмежуються ретрансляцією прес-релізу чи слів правоохоронців, сказаних на брифінгу, де ті звітують про різного роду кримінальні справи, затримання і обвинувачення конкретних людей у конкретних злочинах. Чомусь журналісти задовольняються лише сказаним силовиками, подають ці факти без перевірки. Без перевірки ретранслюють обвинувачення конкретних людей силовиками, часто не намагаючись при цьому з’ясувати позицію самих підозрюваних чи їхніх захисників. А часто ще й услід за правоохоронцями журналісти самі називають підозрюваних «зловмисниками», «злодіями» чи «вбивцями». При цьому чомусь у журналістів різних редакцій не виникало й не виникає питання щодо довіри до СБУ, МВС, Генпрокуратури тощо.

Так само питання довіри не виникає, коли новини ретранслюють на багатомільйонні аудиторії факти, які озвучують з високих трибун президенти і прем’єри, міністри і нардепи, мери міст і голови ОДА тощо. А подеколи ці «офіційно» озвучені факти не відповідають дійсності. Нам, журналістам, варто пам’ятати, що, на жаль, в Україні велика кількість чиновників або є водночас і політиками (а політики апріорі є професійними брехунами), або ж працюють на тих політиків, які лобіювали їхнє призначення.

Тому історія з Бабченком просто ще раз, але дуже наочно, показала, що БУДЬ-ЯКУ фактичну інформацію, озвучену офіційними особами, журналісти ЗОБОВ’ЯЗАНІ ПЕРЕВІРЯТИ, а не обмежуватись простою ретрансляцією сказаного. Тому що офіційні особи можуть і помилятися, і свідомо вводити суспільство в оману за допомогою журналістів, коли ті забувають про свій професійний обов’язок перевіряти факти. В самій же історії з Бабченком у силовиків, коли вони брехали журналістам про вбивство нашого колеги, принаймні була благородна мета – запобігти справжнім убивствам багатьох людей.

І ще одне. Журналісти, які сьогодні обурюються цією спецоперацією СБУ, повинні згадати, що в країні не оголошено воєнний стан лише тому, що так було зручніше політикам. Що проти країни вже п’ятий рік веде війну одна з найпотворніших імперій світу. Війну всіма можливими способами і на всіх фронтах, не останнім з яких є саме інформаційний. Тому, якщо тимчасове ошукання журналістів, а з їх допомогою і всього світу, було ціною, заплаченою за врятоване життя знакового російського журналіста Бабченка і за врятовані життя ще 47-ти (за твердженнями правоохоронців) неназваних українців і росіян, які змушені були втекти до України від режиму Путіна, – то, погодьтеся, це не надто висока ціна. Якщо ціною десятків врятованих життів було те, що випускові редактори вечірніх новин 30 травня були змушені в крайньому цейтноті повністю переробляти випуски, – то це теж невисока ціна. Тим більше, що справжні новини повинні бути готові переверстатися навіть під час ефіру, якщо життя раптом дасть новину, що повністю змінює інформаційну картину дня. Якщо, звісно, ми з вами говоримо про новини, а не про інфотейнмент чи пропаганду.

А від спецслужб ні журналісти, ні «Репортери без кордонів», ні ОБСЄ не можуть вимагати діяти за стандартами журналістики. Бо це теж маніпуляція: спецслужба не є засобом масової інформації. До подібних спецоперацій силовики вдаються в усьому світі. Питання лише в тому, наскільки справді виправданим був саме такий спосіб дій у історії з «убивством» Бабченка. Відповідь на нього дасть час. Якщо СБУ внаслідок цього великого подвійного шоку зуміє доказово довести, що російські спецслужби планували вбивства кількох десятків публічних людей в Україні, – тоді всі питання буде знято. Якщо не зуміє – тоді Україна як держава істотно втратить довіру в світі. Ми всі повинні розуміти, що війна примушує йти і на такі ризики. Головне, щоб вся ця спецоперація не виявилася зрештою лише передвиборним піаром чинної влади.

Все це і повинні надалі з’ясовувати журналісти і розповідати про це людям. А будь-яка розповідь починається з ретельної перевірки фактів. Навіть сказаних з найвищих трибун.